Преса про нашу організацію.




 

           Володимирські воїни-афганці: «Ми просто хочемо, щоб нас пам’ятали…»

 

4 

Це була чужа війна, на чужій території. Їх, молодих, сповнених життєвих сил хлопців з різних куточків колишнього СРСР відправили у далеку й чужу країну, виконувати інтернаціональний обов’язок.

Були серед них і волиняни. Чимало з них повернулися додому у цинкових трунах, але пам’ять про них живе і досі у серцях вчорашніх воїнів. Більше того, вони роблять усе можливе, щоб ніхто і ніщо не було забутим.

Про те, чим нині живе Володимир-Волинська міськрайонна організація ветеранів Афганістану (воїнів інтернаціоналістів), дізнавались у її очільника Івана Омельчука та його бойових побратимів.

– Наша спілка існує ось уже більше двадцяти років і об’єднує близько трьохсот учасників бойових дій міста та району, – розповідає Іван Адамович. – Разом вирішуємо усі питання, обговорюємо проблеми і шукаємо шляхи їх розв’язку. На жаль, мушу визнати, останнім часом про нас почали забувати. Ми не вимагаємо особливої уваги до себе чи якихось привілеїв, просто хочемо, щоб нас пам’ятали. Ще не так давно афганців запрошували у навчальні заклади міста і району, до нашого музею ходили на екскурсії. Тепер – усього цього немає. Розумію,  триває війна у нашій державі і вся увага людей прикута до неї, до сьогоднішніх героїв, котрі творять нову історію. Але не хочемо, щоб нас відкидали на задній план. Бо ми такі ж учасники бойових дій як і вони, лише з різницею у чверть віку. Маємо спільні проблеми і відкриті до спілкування.

Більше того, ми намагалися об’єднатися, бо у нас є приміщення, де  збираємось, і найголовніше – досвід, яким залюбки готові поділитися. Але зрозуміли, що є різними, не тільки за віком, а й за інтересами. В результаті, була створена ще одна спілка, до якої входять лише офіцери ЗСУ. Нам, колишнім воїнам-інтернаціоналістам, важко таке зрозуміти, оскільки нас завжди пов’язувала спільна ідея, щирі стосунки та готовність прийти на допомогу один одному. У більшості теперішніх учасників бойових дій на першому місці – пільги, отримання земельних ділянок, квартир…

Пам’ятаю, коли повернулися з Афганістану, лише через кілька років отримали статус УБД. Про всі інші вищеназвані блага і мови не було. Те ж саме і про психологів, реабілітацію. Найкращими психологами були ми самі. Збирались у колі побратимів, спілкувалися, вирішували болючі питання, це й було нашою реабілітацією. А вони не хочуть навіть спілкуватися між собою.

Підтримує нашу спілку директор ТзОВ «Гербор Холдинг» Олег Борбелюк, керівник «Укрпетроль» Сергій Ковальчук, підприємець та депутат міської ради Руслан Мороз, а також голова молодіжної ради та депутат міської ради Максим Клим’юк .

Підтримуємо військово-патріотичний центр «Третій полк», яких, до речі, є чотири по Україні – три у містах мільйонниках і один у Володимирі. Вважаємо те, що робить її керівник Руслан Бормовий, заслуговує уваги і підтримки.

Є у нас і проблеми, вони переважно стосуються соціальної сфери – пільгових перевезень, лікування. З початком бойових дій кількість пільговиків зросла і перевізники не завжди йдуть нам на зустріч. З одного боку їх можна зрозуміти, бо більшість  є приватниками, крім того, не кожному вдається заключити договір з владою щодо відшкодування коштів. Та й інколи держава не поспішає їх повертати. А з іншого – є закон, згідно якому маємо право на пільговий проїзд. Те саме стосується і лікарні, де на кожне відділення для учасників бойових дій виділяється по два ліжка. А що таке два ліжка на район, коли ми не молодіємо, а хвороби все більше дошкуляють?

З кожним роком нас стає все менше, ось сьогодні теж проводжаємо в останню путь товариша. За всі роки втратили 76 побратимів з нашої спілки, але вони назавжди залишаться у нашій пам’яті. Як і ті, котрі загинули на війні, і яких ми вирішили вшанувати, розмістивши їхні світлини і афганську атрибутику на одному з маршрутних таксі. Ми щиро вдячні перевізнику Михайлу Тищуку, який пішов нам на зустріч і надав цю можливість. Цей автобус є нагадуванням, що ми є. 

Щороку зустрічаємось з бойовими товаришами у різних містах СНД, – доповнює Івана Омельчука його товариш Ігор Кудрін. – Минулого року це відбулось у Москві. Не хочу, щоб хтось шукав у цьому політичний підтекст.  Нас, афганців, поєднує дружба. Ніхто з наших колишніх побратимів не зловтішається, жодного поганого слова ми не почули ні від кого. Навпаки, нам співчувають і підтримують.

Там, у горах Афганістану, ми прикривали один одного, не дивлячись на національність. Мене двічі рятували: перший раз – українець, другий – білорус. З таджиком втамовували спрагу з однієї фляшки. Коли збираємось, намагаємось не торкатися політики, ділимося спогадами, розповідаємо про теперішнє життя, відвідуємо могили побратимів. Традиційно щоразу веземо із собою сало та інші національні смаколики.

– Серед нас, вчорашніх воїнів-інтернаціоналістів, є полковник США. Це наш побратим, доля якого закинула за океан, де він продовжив свою кар’єру, – додає  Василь Медвєдєв. –  Двічі приїздив на зустріч, і йому завжди цікаво побачитись із нами, дізнатися про наше життя. Їдуть хлопці з Литви, Білорусі, Таджикінстану, Молдови, Росії… Не дивлячись на відстань, завжди готові допомогти один одному. З кожної зустрічі привозимо не тільки нові враження, а й відео, яке розміщуємо у соцмережі, на сайтах. А кілька років тому наші воїни-інтернаціоналісти побували в Афганістані, де поклали квіти на місці загибелі наших побратимів. Утім, щоб потрапити туди, їм довелося звернутися до старійшин, котрі у свою чергу поцікавились метою візиту. А коли почули, що ті приїхали вшанувати місце загибелі товаришів, і на прохання їх рідних покласти квіти, не тільки дозволили їм це зробити, а й надали охорону.

На прощання афганці провели для нас невеличку екскурсію по музею афганської слави. Серед кілька десятків видів зброї тут можна побачити світлини побратимів. Зізнаються, що ідею розмістити їх, підкинули діти, котрі були частими гостями. Але особливе місце займають фото із загиблими товаришами – лейтенанта Петрука, прапорщика Войтичука та майора Мельничука. Вони розповідають відвідувачам музею про подвиги своїх побратимів, намагаючись зберегти пам’ять про них. І запевняють, допоки вони живі, вона житиме…

Жанна БІЛОЦЬКА

 

                       Міський голова зустрівся з рідними загиблих в Афганістані.

 

3 

Сьогодні, у залі засідань Володимир-Волинської міської ради Петро Саганюк, з нагоди дня вшанування учасників бойових дій та 28 річниці виводу війск з Афганістану, зустрівся із родинами загиблих учасників бойових дій.

Зокрема, міський голова, відзначив подяками та преміями Валентину Баковську, Ганну Новіченко, Ольгу Ткаченко, Людмилу Хоміцьку, Любов Хомич, Галину Мельничук, Людмилу Кучер, Ірину Бадир та Віру Мирончук – дружини загиблих військових.

 

 

 

 

На Володимирщині курсує маршрутка із символікою воїнів-афганців.

 

1 

На Володимирщині курсує маршрутне таксі з символікою воїнів-афганців. Автором цієї ідеї є володимирчанин, учасник бойових дій в Афганістані Павло Марходей.

Вперше ідея прикрасити автобус виникла ще у 1986 році, Павло на той час працював  водієм у Володимир-Волинському АТП. Тоді автопарк поповнився новеньким транспортом і чоловік запропонував прикрасити один із них афганською символікою, в пам’ять про володимирчанина – лейтенанта Сергія Петрука, котрий загинув під час ведення бою в Афганістані і був нагороджений посмертно. Так у місті тоді з’явився «афганський» автобус. Та з розпадом  Радянського Союзу традиція обірвалась. Відновити її вдалося на так званих автобусах «гармошках» кілька років тому.

З тих пір воїни-афганці намагаються дотримуватись традиції, і тепер символіка разом із світлинами загиблих побратимів «супроводжує» ще один громадський транспортний засіб.

До відновлення традиції доклали зусиль бойовий побратим Павла Марходея – Ігор Кудрін, котрий розробив дизайн, і депутат міської ради Максим Клим’юк, взявши на себе всі фінансові витрати.

 

Любов і турбота, що оселилися на дванадцяти квадратних метрах.

 

2 

  І знову зустріч у рамках проекту «Турбота взамін на любов». Цього разу депутат міської ради Максим Клим’юк та  автор проекту Оксана Сапіга завітали у родину Марходеїв.

 Павло та Ірина Марходей виховують двійко неповнолітніх дітей та дев’ятирічну Кароліну, котра страждає на рідкісну недугу і потребує постійної турботи. Усі вони проживають у квартирі площею… дванадцять квадратних метрів. Кожних три місяці батьки змушені возити дівчинку на лікування у Дніпропетровськ, витрачаючи на це десятки тисяч гривень. Працює у сім’ї лише Павло, який є учасником бойових дій та ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС. Тож увесь заробіток і соціальні виплати, які отримують на хвору дівчинку, йдуть на її лікування. Просити гроші у людей чоловік соромиться, та й гордість не дозволяє, каже, що може сам заробити. Але його друзі та побратими самі пропонують допомогу. І не тільки фінансову. Бо поважають Павла і намагаються усіляко підтримати його сім’ю.

Каролінка народилася вагою у 3700 грами, як і більшість немовлят. Жодних патологій за медичними показниками, при народженні виявлено не було. Педіатри, котрі оглядали дівчинку під час планових відвідувань, фіксували лише позитивну динаміку розвитку. А в  рік і три місяці Каролінка зробила перші кроки і вже вимовляла деякі слова. Батьки Ірина та Павлоне могли натішитись нею. А ще вирішили «купити» їй сестричку. Так на світ з’явилась Улянка.

 «До останнього сподівалася на диво і на те, що лікарі помилились…»

– Проблеми почалися під час чергового проходження медогляду. Не вистачало одного щеплення і потрібно було здати деякі аналізи, – розповідає Ірина Марходей. – Результати показали високий рівень лейкоцитів і донечці призначили  якісь препарати. Але її організм не сприймав цих ліків і ми були змушені звернутися до медиків. Замість того, щоб допомогти з’ясувати причину і призначити інше медикаменти, вони звинуватили мене у тому, що  відмовляюсь від лікування і дали направлення до Луцька. Після обстеження в обласній клініці лікування продовжилось і тривало кілька місяців. Проте позитивних результатів не дало. Якраз на той час була запланована вакцинація. Зараз я б ніколи не дозволила робити її, зважаючи на проблеми зі здоров’ям у дитини. А тоді довіряла лікарям.

Після щеплення помітила, що стан донечки погіршився. Вона стала кволою і почала видавати дивні звуки. У лікарні одна з медсестер порадила звернутись до невропатолога, а та, оглянувши Каролінку, зробила висновок, що у неї … флегматичний склад характеру.

І знову Луцьк,  обстеження, лікування… Фізичний та психологічний стан дитини змінювався на очах. Вона майже ні на що не реагувала, і весь час пальцем крутила волосся. Зрештою нам поставили діагноз. Я не знала що він означає і тільки запитала, чи це щось серйозне? «Дуже серйозне» – почула у відповідь. Так почались наші митарства по медичних закладах України. Це виснажувало і забирало чимало сил як і в нашої дівчинки, так і в нас із чоловіком. Якось виїхали з дому наприкінці серпня, а повернулись в останніх числах вересня. Доводилось долати сотні кілометрів автомобілем, бо одного разу спробували потягом їхати, та зрозуміли, що для дитини це важко. Щоразу потрібно було десь винаймати житло, поки тривали обстеження та лікування. У Харкові певний період жили у моїх рідних, а в Дніпропетровську – у друзів. До останнього я сподівалась, що це якась помилка і моя Каролінка ось-ось одужає. Але…

Під час одного з чергових візитів до обласної клініки, лікар, який спостерігав дитину, порадив оформити групу. Та коли стали проходити медкомісію, одна з лікарок у нашому ТМО порадила не піднімати паніку і віддати її до дитячого садочка, щоб  нею займались вихователі. Мене вразили її слова, бо хто як не я, знала все про свою дитину і розуміла складність ситуації. Не говорячи вже про діагноз, який поставили Кароліні в обласній лікарні. Мені довелось докласти зусиль, щоб переконати людину у білому халаті у цьому. В результаті нам видали довідку і ми змогли оформити групу. Та коли в черговий раз завітали на прийом до тієї ж лікарки, вона, дивлячись мені у вічі, запитала: скільки я заплатила за це? Господи, це ж треба бути такою цинічною, щоб таке говорити?! У мене тоді навіть слів не знайшлося, що її відповісти.

Два рази на рік ми проходимо медогляд. А це – виснажливі очікування під кабінетами, бігання по поверхах з дитиною на руках. І жодного разу нам ніхто не сказав, що до таких діток лікарі приїздять додому. Не знаю, скільки б так тривало, якби не одна з медсестер, котра підказала. Та чомусь наша лікарка була іншої думки, бо коли ми до неї звернулись із цим питанням, відповіла, що це стосується лише лежачих, а моя дитина до таких не відноситься. Згодом мені таки вдалося домогтися, щоб лікарі приходили до нас додому.

 «Від наполегливості і віри батьків залежить одужання їхніх дітей…»

– Про академіка Вагіфа Рахманова і про його психотерапевтичний реабілітаційний центр дізнався від товариша, – продовжує розмову Павло Марходей. – Ми не могли не скористатися цим шансом, бо до того спробували усе, що могли, і повезли Каролінку у Дніпропетровськ. Рахманов, оглянувши її, завив що пізно звернулись і жодних прогнозів не давав. Але ми вирішили не здаватись. Дивлячись на нашу впертість, він згодом сказав, що від віри і наполегливості батьків залежить одужання їхніх дітей.

Після першого сеансу Кароліна вперше за усі роки міцно заснула. Після другого довго плакала, але нас попереджували про загострення, які виникають в ході лікування. А вже після третього помітили позитивну динаміку. Сьогодні вона, тримаючись за перила, сама піднімається сходами, і це не може не радувати. Сподіваємось, що подальше лікування даватиме лише хороші результати. Методи Рахманова допомогли вилікувати не одну дитину і є унікальними. За допомогою голковколювання та гіпнозу, масажу та інших нетрадиційних методів він лікує хворих на ДЦП, затримку психомоторного та психомовного розвитку, аутизм, функціональні розлади… Варто додати, що у клініці панує суворий  порядок. Потрапити на прийом можна тільки по запису. Крім того, ставлення медперсоналу до пацієнтів, зважаючи на їхні діагнози, є доброзичливим, чого не скажеш про наших місцевих медиків.

До Дніпропетровська Марходеї їздять раз у три місяці. Курс лікування родині обходиться у дванадцять тисяч гривень, не враховуючи вартості житла, яке винаймають. Така сума є непосильною для них, оскільки крім Кароліни виховують восьмирічну Уляну та сімнадцятирічного Максима, який є студентом одного з закладів нашого міста. Хлопець розуміє складність ситуації та намагається допомогти батькам, підпрацьовуючи на канікулах. Віднедавна проблему з житлом на час лікування у Дніпропетровську допоміг розв’язати Микола Гінайло, за що Павло та Ірина щиро вдячні йому. На запитання, чи хтось підтримує коштами, Павло відповідає що соромиться просити, бо має руки та ноги і сам може заробити. Працює чоловік на підприємстві «Гербор- Холдинг». Але інколи таки доводиться звертатися за допомогою до людей. Жодного разу не відмовили Сергій Ковальчук, Олег Борбелюк, Микола Юнак, підтримує також міський голова Петро Саганюк. Крім того, допомагають зі спілки афганців та чорнобильців, членом яких він є, а також побратими які проживають поза межами України. Односельчани Ірини з села Городилець (Турійський р-н) та сільська рада також не залишаються осторонь, і усією громадою зібрали для Каролінки певну суму.

Дванадцять квадратних метрів на п’ятьох

Але це не єдина проблема, з якою зіштовхнулись Марходеї.  Крім неї, є ще одна, про яку вони не говорять, бо за щоденними клопотами і турботою про дівчинку звикли її не помічати . Річ у тім, що родина Марходеїв, яка складається із п´яти чоловік проживає у … квартирі в дванадцять квадратних метрів. Та ще й на п’ятому поверсі! Важко уявити, як можна співіснувати стільком людям на такій маленькій площі, беручи до уваги дитину, яка потребує постійної турботи та уваги?! Щоб зрозуміти це, потрібно побувати у них вдома і відчути ту атмосферу, яка там панує. А вона є настільки теплою та дружньою, що навіть не помічаєш тієї тісноти, у якій змушені проживати ці люди. У крихітній кімнатці все компактне: стіл, який можна розкласти, коли Уляна робить уроки, крісла, на яких спить дівчинка і старший брат. А на стіні висить… халахуп. На запитання, хто ним займається і головне – де? Ірина, сміючись, відповідає що це її іграшка, яку крутить, коли є вільна хвилина і місце. Бо коли усі збираються вдома, це робити неможливо. А ще жінка навчилася керувати автомобілем. Це було її давньою мрією, яку довелось відкласти на кілька років. Однак, не дивлячись на життєві труднощі, все ж вдалося її реалізувати. Хоча ті ж труднощі і стали поштовхом до отримання водійських прав. Коли потрібно було везти Каролінку до лікарні, а чоловік був на роботі, жінка сама сідала за кермо. Спочатку боялась, а потім призвичаїлась і сьогодні сміливо керує автівкою.

Поки ми розмовляли з Іриною та Павлом, Кароліна весь час слухала пісні з репертуару Тіни Кароль, які лунали з комп’ютера.

– Це її улюблена співачка, – говорить Ірина. – Вона може постійно її слухати, інколи навіть уночі вмикаємо музику. Найбільш до вподоби пісня «Здатись ти завжди встигнеш». У деякі моменти мені здається, що ці слова про неї, про мою маленьку дівчинку, яка щодня веде боротьбу з хворобою, а та ніяк не хоче відступати. Але це тендітне дівча також не збирається здаватися. Крім Тіни Кароль, донечка полюбляє Ані Лорак, Світлану Лободу. Їхні пісні викликають у неї позитивні емоції і вона починає усміхатись.

У квартирі, де задавалося б, ніде голці впасти, знайшли притулок ще двійко кошенят, які стали улюбленцями сім’ї. Цими пухнастиками найбільше опікується Улянка, бо дуже любить тварин. За словами мами, вона є надійною помічницею для неї. Коли та відлучається по справах, дівчинка доглядає за старшою сестричкою. Турбуючись про Каролінку, Уляна навчилась бути відповідальною і вимогливою до себе. Гуляючи разом з іншими дітьми у дворі, проявляє свою турботу і до них. Їх батьки жартома називають її маленькою нянечкою.

У родині не ділять обов’язки на чоловічі та жіночі, усе роблять разом. У крихітній квартирі царює взаємоповага і взаєморозуміння. Тут не має місця ненависті та злості, заздрощам і лінощам. Це бачать і розуміють сусіди, з якими у Павла та Ірини склалися дружні стосунки.  Відтоді як переїхали у цю квартиру стали однією великою сім’єю. Один одному довіряють не тільки ключі від помешкання, а й власні таємниці.

Поки готувався матеріал, з’явилась надія на те, що незабаром родина зможе переїхати у нову квартиру. Залишається сподіватися, що це питання вирішиться позитивно і хоча б житлова проблема зникне з порядку денного родини Марходеїв. Незабаром  чергова поїздка до академіка Рахманова, на яку вони вже збирають кошти. Батьки Каролінки сподіваються, що вона стане ще однією сходинкою до покращення здоров´я дівчинки. І дуже хочуть, щоб лікарі нашого Володимир-Волинського ТМО змінили своє ставлення до таких діток і відносились до них з розумінням і повагою. 

Жанна БІЛОЦЬКА



Обновлен 17 фев 2017. Создан 05 янв 2017



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
Яндекс.Метрика